Під пострілами бісерових куль
Світло твоїх очей нагадує мені сяйво ліхтарів, що схилилися під віями ночі і поцілунками безкрилих ангелів. Ковані мрії легко, немов пір’їнки літають навколо зіниць і артилерійними пострілами шукають мішень. А її нема… І бути не може, бо кожна молекула тіла уже розстріляна на тисячні частинки. І вже немає того прометейного атома, який би не знав ціни кулеметам. Це не війна, не ворожий табір і навіть не засідка партизанів. Там темно… У мене ж є ліхтарі. Цілих два… І про який бій може йти мова, коли я знаю шлях і бачу світло, яке не зникає навіть тоді коли на таксі прибігає сон. Вистріл тут не є злочином і не підлягає жодній статті. Це випадок, який можна порівняти з клінічною смертю і поверненням з того світу. Ворота охороняють архенгели, а вікна – без охорони. В цьому вся суть. Можна втекти і все розказати. Перша фраза: Там немає ІНТЕРНЕТУ. Друга: є бібліотеки і світло… Цілих два ліхтарі, для яких не потрібні атомні станції, електроопори і навіть безглуздими є сонячні батареї. Імпульсом є вишите бісером серце, яке не втомлюється битися у правому куточку. То і є енергія, яка не гаситься у твоїх очах, а значить і бісер не зникає. Значить червоний колір, який від пострілів заховався у венах, тобі до вподоби. Інакше б ти розірвав цю нитку з намистом. І бісер зі стальною важкістю упав би на підлогу. Це був би найбільший постріл, якого б не витримали знекровлені, щасливо-наркотичні молекули. Певно тому ліхтарі світять, вишите серце ховається за рожевими окулярами, а ковані мрії продовжують літати під прострілами бісерових куль...
0 коментарів