Мрії на пошті
Строкаті мрії у черзі на пошті. Їм нудно чекати коли старенька працівниця візьметься їх упаковуввати. Тому й ходять і шльопають іншим на нерви своїми пірваними сандалями. Колись їм наступили на п′яти і не захотіли поремонтувати. Та й мені якось було не до того. У мене саме була верстка газети. У тебе щось серйозніше. Ти ніби тоді світ мавврятувати....Виправдання одне — ми були зайняті.Тому вони — справжні мрії босі. А хотілося б щоб були щасливі і взуті. Але навіщо? Все одно зараз на них чекає бандеролька і довга дорога. Я вперлася рукою до стіни і в останнє милуюся їхнім дитячим поглядом. Приємно споглядати, як вони захоплено оглядають взуванку клієнтів пошти. Навіть ручками торкаються. Перевіряють на якість. Не звожу з них очей, пильную аби ці якісні чужі ноги не витерли свої підошви у мої мрійчики. Нехай і в порваних сандалях, але живими вони покинуть це місто брудних ілюзій і заспаних тротуарів. Місто, де модно обирати собі фаворитів у міцно зашнурованих туфлях і гладко попрасованих смокінгах. Місто, де шукають етикетку з твого позаторішнього одягу. Місто, де навіть на картинах малюють секс і гроші — авансоване майбутнє. Ей. Не місце вам тут....
Наша черга. Беру на руки виплекані, але такі змарнілі мрії, прощаюся і ставлю на вагу. Бачте, тут така процедура. Нічого особливого і кримінального. Просто за вас тра заплатити. Працівниця цікавилася, в яку коробку їх спакувати. Кажу, що в найкращу.
— Адреса, куди ви відправляєте цей хлам...
— Адреса? А так просто, подалі не можна? Так за вашим бажанням..
— А так не можна. Куди, кому ви потрібні?.. там десь ніхто на вас не чекає..
а може… а може комусь прийдуться до душі мої рідні… мрії...
Нікому… Черга підштовхувала думки, мрії вже упакували. Адресу таки придумала. Все щасливо. Не оглядаючись пішла. Гримнула милими дверима. Так спокійніше…
А сьогодні мені зателефонували з пошти. Бандероль повернулася… Ліниво плентикаюсь знову за своїми мріями.
— Там ніхто не проживає. Забирайте назад. Роспишіться отут.
Мовчки беру їх в оберемок і біжу додому. За цей час я таки скучила за ними. І добре що десь там ніхто не живе...
Наша черга. Беру на руки виплекані, але такі змарнілі мрії, прощаюся і ставлю на вагу. Бачте, тут така процедура. Нічого особливого і кримінального. Просто за вас тра заплатити. Працівниця цікавилася, в яку коробку їх спакувати. Кажу, що в найкращу.
— Адреса, куди ви відправляєте цей хлам...
— Адреса? А так просто, подалі не можна? Так за вашим бажанням..
— А так не можна. Куди, кому ви потрібні?.. там десь ніхто на вас не чекає..
а може… а може комусь прийдуться до душі мої рідні… мрії...
Нікому… Черга підштовхувала думки, мрії вже упакували. Адресу таки придумала. Все щасливо. Не оглядаючись пішла. Гримнула милими дверима. Так спокійніше…
А сьогодні мені зателефонували з пошти. Бандероль повернулася… Ліниво плентикаюсь знову за своїми мріями.
— Там ніхто не проживає. Забирайте назад. Роспишіться отут.
Мовчки беру їх в оберемок і біжу додому. За цей час я таки скучила за ними. І добре що десь там ніхто не живе...
0 коментарів