Я б не змогла працювати сонцем
От буває ж таке, що довго не можеш дійти до розуміння певного явища. Ніби й бачиш мало не щодня і довго розглядаєш і навіть розумні книжки читаєш... В електронному, щоправда варіанті. Але ж інформація надходить до того ж мозку, до якого прямують і паперові видання. Спробувала навіть фільми дивитися. Але й там нема пуття, — мій гіпоталамус і сьогодні доводить, що то все «фількіна грамота». Знову доводиться гвалтувати свою свідомість старимии, як світ законами, статтями і гіпотезами.
Так от ближче до суті. Знаєте, я вже роками дивуюся феномену сонця. Так так саме СОНЦЯ. Цього круглого світила, що кожного дня долає шалений кілометраж, тільки для того щоб якимось двоногим, чотириногим і навіть безногим створінням було тепло й світло. Без електричної станції, кабелів і стовпів, до того ж безкоштовно світить всім: причому не вибирає ранг і категорію, не поділяє і встановлює лічильники на сонячну енергію.
От спробуйте себе уявити на місці сонця. Так хоча б на тиждень. Якщо думати у площині нашого материка і вірити бабусиним оповідкам, що там за горизонтом у сонця є подушка, тепла постіль і маккава то графік його роботи десь таки й:
- близько 3-ї підйом. Швидкий сніданок, легкий макіяж, холодна купіль. (це якщо вчасно прокинеться)
- виїзд на небесну дорогу. І ще добре, що там нема пропок.
- Наступне — ранкове пробне освітлення. Це певно — найщасливіші миттєвості у житті сонця. Роса, свіжий вітерець і сплячі люди. Що може бути приємніше останньої категорії у списку сонячного щастя. Ніхто не верещить: холодно, жарко. Хвилини тишини — едем на цьому поприщі.
- Десь близько обіду роботи нагорає в мільярди разів. Саме тому сонце біжить на небесну гору і всім догодить.
- Виснажене, без обіду. Словом як щодня в годині 14-15 котиться трішки на обочину синього плену.
- День добігає до завершення, а роботи не меншає: пшениця колоситься, качки купаються, діти грают ься, йкась Мотря взялася до прання речей.
- Вечір. Воостаннє на сьогодні кидає погляд на все, що за день встигло набриднути. З материнською любов ю і кількома сотням гігібайт інформації котиться за обрій.
І так щодня. От сонцю за винятком вітру, дощу, роси, граду, снігу, морозу доводиться виходить на роботу щодня. При цьому жодних тобі пільг, зарплати і молока за шкідливість. Терпіння і самовідданість свої роботі — певно найперша вимога при працевлашутуваннні на цю посаду.
Не знаю як ви, а мене інколи дратує моє ремесло. Тож аби пристапи алергію до будні я терплячне чекаю, коли настане відпустка. От в ті дні мене немає практично для всіх. А сонце… відпочиває воно хіба що в зимовий час. Коли хмари дивляться на жахи і радості всесвіту воно тихо сопе під пледом, схилившись на один бік. Та й то не відпочинок. Дивишся вже треба бігти, бо комунальники не справляються зі снігом, треба трохи підтопити. А десь бомж замерзає — треба хоча б трохи відогріти… Там по дорозі стало шкода ще цілий наряд метушливих смертних.
А ще… Це ж треба: щодня бачити скільки порушень закону і моралі. Та при цьому не написати жодної заяви у міліцію, не донести жодному редактору, журналісту найсвіжіжіші новини і навіть своїм сонячним пером не вишкрябати чоло йкоїсь падлюки. Кожного дня феномен сонця все більше й більше дивує мою експресивно-скептичну душу. Ніщо не зупиняє його на шляху до людей, до дітей, рослин, тварин. Не думайте, що я помилилася поділивши нас з вами на людей і дітей. Рідко ці дві категорії є взаємопов язаними. Обдумуючи феномен сонця резюмую одну власну гіпотезу — сонце сходить для всіх, але його промінням найбільше радіють діти. Чомусь їм ближче до сонця і чомусь вони не кривляються від його блиску, а радісно заливаються від сміху. Моє пояснення просте — вони ще вміють любити. Тому і є найбільшими шанувальниками цієї яскравої роботи.
А от я б не пройшла конкурс на посаду сонця. І не тому, що в мене немає ліцензії на освітлення цієї круглої грішної тарілки і навіть не тому, що на цій посаді нема зарплати і відпустки… а тому що для сонця треба крила і якусь таки божественну любов. Й певно тому на небі продовжує працювати одне сонце. Без єдиного заступника...
Та куди ж… безкрилим туди не піднятися. Без любові його не побачити… так і продовжуємо жити. Навіть на землі не вміємо світити а рвемомсь на небо...
Я так і не можу зрозуміти феномен сонця.
Так от ближче до суті. Знаєте, я вже роками дивуюся феномену сонця. Так так саме СОНЦЯ. Цього круглого світила, що кожного дня долає шалений кілометраж, тільки для того щоб якимось двоногим, чотириногим і навіть безногим створінням було тепло й світло. Без електричної станції, кабелів і стовпів, до того ж безкоштовно світить всім: причому не вибирає ранг і категорію, не поділяє і встановлює лічильники на сонячну енергію.
От спробуйте себе уявити на місці сонця. Так хоча б на тиждень. Якщо думати у площині нашого материка і вірити бабусиним оповідкам, що там за горизонтом у сонця є подушка, тепла постіль і маккава то графік його роботи десь таки й:
- близько 3-ї підйом. Швидкий сніданок, легкий макіяж, холодна купіль. (це якщо вчасно прокинеться)
- виїзд на небесну дорогу. І ще добре, що там нема пропок.
- Наступне — ранкове пробне освітлення. Це певно — найщасливіші миттєвості у житті сонця. Роса, свіжий вітерець і сплячі люди. Що може бути приємніше останньої категорії у списку сонячного щастя. Ніхто не верещить: холодно, жарко. Хвилини тишини — едем на цьому поприщі.
- Десь близько обіду роботи нагорає в мільярди разів. Саме тому сонце біжить на небесну гору і всім догодить.
- Виснажене, без обіду. Словом як щодня в годині 14-15 котиться трішки на обочину синього плену.
- День добігає до завершення, а роботи не меншає: пшениця колоситься, качки купаються, діти грают ься, йкась Мотря взялася до прання речей.
- Вечір. Воостаннє на сьогодні кидає погляд на все, що за день встигло набриднути. З материнською любов ю і кількома сотням гігібайт інформації котиться за обрій.
І так щодня. От сонцю за винятком вітру, дощу, роси, граду, снігу, морозу доводиться виходить на роботу щодня. При цьому жодних тобі пільг, зарплати і молока за шкідливість. Терпіння і самовідданість свої роботі — певно найперша вимога при працевлашутуваннні на цю посаду.
Не знаю як ви, а мене інколи дратує моє ремесло. Тож аби пристапи алергію до будні я терплячне чекаю, коли настане відпустка. От в ті дні мене немає практично для всіх. А сонце… відпочиває воно хіба що в зимовий час. Коли хмари дивляться на жахи і радості всесвіту воно тихо сопе під пледом, схилившись на один бік. Та й то не відпочинок. Дивишся вже треба бігти, бо комунальники не справляються зі снігом, треба трохи підтопити. А десь бомж замерзає — треба хоча б трохи відогріти… Там по дорозі стало шкода ще цілий наряд метушливих смертних.
А ще… Це ж треба: щодня бачити скільки порушень закону і моралі. Та при цьому не написати жодної заяви у міліцію, не донести жодному редактору, журналісту найсвіжіжіші новини і навіть своїм сонячним пером не вишкрябати чоло йкоїсь падлюки. Кожного дня феномен сонця все більше й більше дивує мою експресивно-скептичну душу. Ніщо не зупиняє його на шляху до людей, до дітей, рослин, тварин. Не думайте, що я помилилася поділивши нас з вами на людей і дітей. Рідко ці дві категорії є взаємопов язаними. Обдумуючи феномен сонця резюмую одну власну гіпотезу — сонце сходить для всіх, але його промінням найбільше радіють діти. Чомусь їм ближче до сонця і чомусь вони не кривляються від його блиску, а радісно заливаються від сміху. Моє пояснення просте — вони ще вміють любити. Тому і є найбільшими шанувальниками цієї яскравої роботи.
А от я б не пройшла конкурс на посаду сонця. І не тому, що в мене немає ліцензії на освітлення цієї круглої грішної тарілки і навіть не тому, що на цій посаді нема зарплати і відпустки… а тому що для сонця треба крила і якусь таки божественну любов. Й певно тому на небі продовжує працювати одне сонце. Без єдиного заступника...
Та куди ж… безкрилим туди не піднятися. Без любові його не побачити… так і продовжуємо жити. Навіть на землі не вміємо світити а рвемомсь на небо...
Я так і не можу зрозуміти феномен сонця.
3 коментарі