Як треба витирати підошви?

Нам в кайф ловити себе на ностальгічній думці за чимось. От подобається людям сумувати  і перебирати бісер спогадів. З руки на руку пересипаючи намистики, людина тішиться собі і печалиться за вчорашнім днем, де щось було не так як сьогодні. І то зашибенсько, коли ці намистинки віддзеркалюються чічками, приємними словами, тяжкими торбами від вдалого шопінгу, цьомками  і прогулянками під зоряним небом з великою скибою місяця… Рамантіка!

А от буває ж таке, що нічого з перечисленого сьогодні не було. Чічки, певно, не вродили, а ті що залишилися з 8-го березня вже й чічками не назвеш. До вдалого шопінгу не вистачає кілька зарплат, а ще  в додачу до цього падає дощ  і здається, що всі зірки з неба разом з місяцем конфіскувала виконавча служба, не знати за які гріхи. Можна було б влаштувати погоню за зірочками, а нема з ким. Благовірний знову зраджує з роботою, каже буде пізно. І то не в мене. Йому треба додому, бо там можна поспати, а в мене прийдеться вірші Шевченка читати.

І от під таким покровом повертаєшся з роботи, а додому йти соромно. От як ступити на поріг і так бідної квартири без єдиного спогаду.  Що скажеш? Від чергових сказань про селекторну прес-конференцію пузатого старого вуйка стіни покриваються алергічним висипом… А мовчати не гоже… Як на зло десь всі нищі поховалися, а то б внесла свою лепту на їхню вечерю і показалася б таким пухнастим ангелочком. А нема! Тра раніше йти з роботи якщо хочеш когось годувати.

 

Скривившись як середа на п′ятницю з ноги на ногу сунуся додому, і таки навмисно не витираю підошви. Думаю, що потім з чобіт стече ця грязюка і витираючи підлогу залишиться добра пляма спогадів. О… ооо

— Це я ступала на асфальт біля того файного пам′ятника, там де ми з тобою голубів годували, а ця рюшечка з переходу де ти міцно тримав мене за руку і боявся, аби світлофор не наїхав на мої каблуки, а цей грязьовий потік певно принесла з під того магазину, де ми «кібічівськими» сосисками пригощали чотирилапу гавкітливу вагітну жінку… Ех… а це… а це… цее я певно під будинком зазіхнула на санвузол вуличних собак.

От і май собі: витираючи все це добро запам′ятала день. Для цього певно й жила сьогодні...

Нє, ну а шо? Зате бісер врізався  в мою голову ще  й ароматичним спецефектом.

І певно, завтра треба погодувати тих хто сьогодні подарував мені цей філософський спогад.

0 коментарів

Тільки зареєстровані та авторизовані користувачі можуть залишати коментарі.
або Зареєструватися. Увійти за допомогою профілю: Facebook або Вконтакте