Серце і стільці

«Серце — внутрішній м'язовий орган кровоносної системи, який закачує кров в артеріальну систему і забезпечує її повернення по венах. У деяких плазунів (наприклад, крокодили), птахів, ссавців і людини серце — порожнистий орган, що складається з 4 камер: праве передсердя і ліве передсердя, правий і лівий шлуночки…» Так про серце каже Вікіпедія.

Але насправді, серце то не тільки те, що каже анатомія і пишуть у історіях хвороб. Для когось воно вже стало пам’ятником божевільності, об’єктом дивувань, чогось там, чи когось там…

Деякі серця нагадують мені Сахару, в якій я була у іншому житті. Інші серця – яблука. Одні погрижені, як на техніці, інші – отруйно-вітамінні. Ще одні серденька – сади, поляни, картини, фотографії, солоні моря і гарячі ванни. Може вишивки, може золото, може мідь…Але точно не артерії, шлуночки, слиз, шум і пороки. То своя планета, яка дзигово крутиться-вертиться від заряду мозку. Ще серце може бути всесвітом, який має свої водоспади, свої ковані крила.

Точно, це не тільки шматок тіла, і не лише біда кардіологів. Радше – томи ієрогліфів і букварів.

Моє теж – не відсоток загальної маси тіла і не об’єкт, що пояснює стан фізичного здоров’я.

Я бачу своє серце –  залою з великою кількістю стільців, акварельок і білих аркушів. Воно не покрите ковдрою, не має важких прикрас і дресс-коду. До нього на гостину йде далеко не одна людина…Там точуться дискусії, пишуться тексти для преси, для сонця, для друзів, нових міст і забутих почуттів.  Ті що приходять, не завжди довго засиджуються на дерев’яних, раритетних стільцях. Кістки скручує тверда основа, а слова скріплює кипляча кава. І тільки ті, що спонсорували побудову цього залу, полірують м’язи, скромні меблі і накривають душу пледом. Вони завжди на сцені.

Стільці виблискують від гарячого воску, яким раніше випробовували голі дроти, що скріплюють нерви. Перші ряди моєї світлини завжди переповнені і акварелі лягають на полотна. Все у архів, особливо  ті матеріали, які змінювали душевний інтер’єр. Все у шафу. А на стільці сідають нові гості. Я тримаю їхні руки, я взуваю їх у теплі тапочки. Варю каву і печу їм тортики з соляною начинкою і солодкою пудрою. Для когось це слабка отрута і вони йдуть, пересідають на інші стільці, крісла, інші кімнати…

Мої стільці займають інші.

 Хоча один, майже новісінький покрився кригою і на нього з цікавістю позирають, але сідати на нього, навіть для фото я не дозволяю. Це персональний стілець. Нині він музейний і без підпису. Я не хочу афішувати приватність і витрачати гроші на аристократичний підпис.

Коли ти на ньому сидів я бігла по сцені, з дзеркалом, на якому була наклеєна твоя фотокарточка, розмальована моїми олівцями. Тобі було цікаво, що я бачу в дзеркалі і ти пересів з останнього ряду на перший…Найперший…Взяв спиці і нитки. Кілька днів в’язав якусь маску. А потім приміряв ї на моє обличчя… Мені не пасувало і я пустила твоє плетиво на нитки. Тобі було шкода своєї праці, а мені стільця, який чомусь став твоїм.

Дзеркало з твоїм зображенням стало картинкою, сувеніром…У нинішньому люстрі тебе нема, а стілець покрився кригою. Я не в силі його викинути і не в силі запрошувати на чужі стільці чужих людей.  Туди очі не повертаються. Серце тримає його для історії, яку колись я презентую дітям, які займатимуть трон, а не стілець у моєму серці.