Одна в тролейбусі
Я не любила тролейбус ще з дитинства. І ніколи це не приховувала. Ніколи не говорила йому компліментів, ніколи не захоплювалася, ніколи щиро не тулилася щокою до скляних, замуцьканих вікон-очей. Мені було байдуже про що він думає, куди дивиться і скільки кальцію в його рогах. Важливіше було підняти носа і піти пішки. То особливе почуття гордості, коли йдеш швидше, ніж ця рогата істота повзе. А якщо треба кудись подалі, то завжди є інший транспорт. Але тільки не тролейбус…
Однак, сьогодні увечері, моя неприязнь і антипатія до цих чудасій кудись втекла. Після денної мандрівочки 50-м округом, суперечок з головами і «шиями» чернівецьких дільниць, спостереження за масштабною виборчою акцією «пазлів» до облради, зустрічі з подругою, «чомусь» хотілося додому… Байдуже чим – автобусом, потягом, велосипедом, підводою…Але додому….
Наступаючи на вуха сонній вулиці, почула жахливий гуркіт. А, нічого дивного – то вальсує тролейбус. Не роздумуючи, я чомусь махнула рукою і він…. зупинився. Просто так, у не дозволеному місці. Щаслива забігаю у салон і о диво – він порожній. Навіть кондуктора немає. Тільки господиня за кермом і я. Швиденько заплативши міс-керманичу за проїзд всілася на стареньку шкіряну лавицю.
Кістки дідуся-тролейбуса потріскували, він важко дихав, сопів, але зі всіх сил тримався і їхав. Давно на пенсії, давно такий сивий, архаїчний… А все в одному светрі і без жодної медалі…
Зупинка, друга, третя…А в тролейбус ніхто не сідає…Дивно. Час не пізній. Певно, чернівчани вже вдома. Вихідний…
Одна в салоні розглядаю тролейбусні зморшки, а потім – за вікно… Вікна, будинки, автівки, мокрий сніг і ворони, яких я не бачу. Але вони точно десь там – на тих деревах, повз які вальсує «тралік». Одна в салоні…Здивування минає і навіть не хочу думати, що на наступній зупинці, хтось увійде. Я так хочу послухати його наодинці і записати у пам’яті ці незвичні знайомі картини, з вікна тролейбуса. Самотність і велика чаша щастя, що переплелися в цій хаті в одну мелодію, так схожу на рок і вальс.
Одна тут. В гостях. Одна щасливим тролейбусним чартером мандрую додому. То вперше так, і може я вже вже ніколи, не буду VIP-пасажиром казкового старого дідугана, з хрипом і вічним мотором. Завтра за кожен його капіляр триматимуться руки, а поки що я прощаюся. Моя зупинка і тролейбус зачиняє двері, щось бурмочачи собі під ніс….
03.02.13.
Однак, сьогодні увечері, моя неприязнь і антипатія до цих чудасій кудись втекла. Після денної мандрівочки 50-м округом, суперечок з головами і «шиями» чернівецьких дільниць, спостереження за масштабною виборчою акцією «пазлів» до облради, зустрічі з подругою, «чомусь» хотілося додому… Байдуже чим – автобусом, потягом, велосипедом, підводою…Але додому….
Наступаючи на вуха сонній вулиці, почула жахливий гуркіт. А, нічого дивного – то вальсує тролейбус. Не роздумуючи, я чомусь махнула рукою і він…. зупинився. Просто так, у не дозволеному місці. Щаслива забігаю у салон і о диво – він порожній. Навіть кондуктора немає. Тільки господиня за кермом і я. Швиденько заплативши міс-керманичу за проїзд всілася на стареньку шкіряну лавицю.
Кістки дідуся-тролейбуса потріскували, він важко дихав, сопів, але зі всіх сил тримався і їхав. Давно на пенсії, давно такий сивий, архаїчний… А все в одному светрі і без жодної медалі…
Зупинка, друга, третя…А в тролейбус ніхто не сідає…Дивно. Час не пізній. Певно, чернівчани вже вдома. Вихідний…
Одна в салоні розглядаю тролейбусні зморшки, а потім – за вікно… Вікна, будинки, автівки, мокрий сніг і ворони, яких я не бачу. Але вони точно десь там – на тих деревах, повз які вальсує «тралік». Одна в салоні…Здивування минає і навіть не хочу думати, що на наступній зупинці, хтось увійде. Я так хочу послухати його наодинці і записати у пам’яті ці незвичні знайомі картини, з вікна тролейбуса. Самотність і велика чаша щастя, що переплелися в цій хаті в одну мелодію, так схожу на рок і вальс.
Одна тут. В гостях. Одна щасливим тролейбусним чартером мандрую додому. То вперше так, і може я вже вже ніколи, не буду VIP-пасажиром казкового старого дідугана, з хрипом і вічним мотором. Завтра за кожен його капіляр триматимуться руки, а поки що я прощаюся. Моя зупинка і тролейбус зачиняє двері, щось бурмочачи собі під ніс….
03.02.13.
0 коментарів