Дитячі мрії про дитячий будинок
Колись я вела щоденники. Розпочалося це в той час, коли в коси вплітала бантики, висмикувала брови до посиніння, носила міні, високі каблуки, золоті прикраси і висвітлювала волосся до рудого відтінку. Тоді я записувала кожен день до дрібниць. Фіксувалися сентименти, почуття, колір губної помади, кількість Валентинок, троянд, призові місця, поразки і навіть теореми про те, чому у однокласника Васі стирчать вуха і чому сусід сушить штані на собачому вольєрі. Багато чорнила списано через перше і сьоме з половиною кохання. Там навіть є чітко задокументовані мрії: зайнятися боксом і стати стюардесою (якось то було пов'язано у 15 років). Потім вивчити Конституцію, стрибнути з парашутом, побачити Париж, на власні очі, навчитися водити авто… А ще побудувати великий будинок і всиновити дітей-сиріт (то було написано вже у 17 років)… Тоді і брови вже були густими і волосся стало натурального кольору...
З тих пір пройшло багато часу, але так мало здійснилося юних мрій. Так з парашутом не стрибнула, стюардесою не стала. Хоча зважаючи на ритм життя, літати навчилася. Боксом займалася, тоді, коли до нав’язливих кавалерів, по-доброму не доходило, чому мені з ними не цікаво. Конституцію вивчила, в Париж з'їздила, та й авто навчилася водити… А от мрія на жовтому листку, про дитячий будинок і краще життя для сиріт, так і залишилася нездійсненною. Тоді це здавалося простіше і виглядало десь так: «Я зароблятиму багато грошей, мій коханий зароблятиме вдвічі більше і ми зможемо подбати, не тільки про своїх кровних дітей, але й про тих від кого відмовилися». Задумане я не раз згадувала у дорослому житті, але те, що колись вважала «багато», сьогодні є «мало». І не тільки в фінансовому плані, але й у душевному, сакральному… Чомусь і мої три роботи стулені докупи, аж ніяк не претендують на будівництво будинку. Та й ряд інших причин, поки що, унеможливлюють здійснення мрії, тодішньої 11-класниці.
Та мрія так і живе у коробці, на жовтому листку, шкіряного блокнота, поверх якого накидані старі газети… Тим часом, ті хто чекав на сім'ю, виростають, на зміну їм покидають інших. А ми так і продовжуємо ховати мрії у глибокій коробці, закиданій газетами.
З тих пір пройшло багато часу, але так мало здійснилося юних мрій. Так з парашутом не стрибнула, стюардесою не стала. Хоча зважаючи на ритм життя, літати навчилася. Боксом займалася, тоді, коли до нав’язливих кавалерів, по-доброму не доходило, чому мені з ними не цікаво. Конституцію вивчила, в Париж з'їздила, та й авто навчилася водити… А от мрія на жовтому листку, про дитячий будинок і краще життя для сиріт, так і залишилася нездійсненною. Тоді це здавалося простіше і виглядало десь так: «Я зароблятиму багато грошей, мій коханий зароблятиме вдвічі більше і ми зможемо подбати, не тільки про своїх кровних дітей, але й про тих від кого відмовилися». Задумане я не раз згадувала у дорослому житті, але те, що колись вважала «багато», сьогодні є «мало». І не тільки в фінансовому плані, але й у душевному, сакральному… Чомусь і мої три роботи стулені докупи, аж ніяк не претендують на будівництво будинку. Та й ряд інших причин, поки що, унеможливлюють здійснення мрії, тодішньої 11-класниці.
Та мрія так і живе у коробці, на жовтому листку, шкіряного блокнота, поверх якого накидані старі газети… Тим часом, ті хто чекав на сім'ю, виростають, на зміну їм покидають інших. А ми так і продовжуємо ховати мрії у глибокій коробці, закиданій газетами.
0 коментарів